!  !

Валерій Левитський. Інтерв’ю п’ятирічної давнини.

газета сарни
газета сарни
газета сарни

Перебираючи старі газетні вирізки, випадково натрапив на “Добрую газету” №2 (4) від 09.03.2006 року. Це така невеличка газетка, котра позиціонувалась як “Сарненське незалежне інформаційно рекламне видання”, котре видавалося в інтересах пропаганди фізичної культури, спорту, та здорового способу життя, й розповсюджувалося безкоштовно. Друкувалась газета в Сарненській районній друкарні.

Дуже цікаво було перечитати інтерв’ю 5 років після опублікування. І нехай газета, не може похизуватися якимись графічними “вихилясами”, модною версткою, тощо, вона дуже така “добраЯ”. З задоволенням перечитав від заголовку, до підвалу останьої сторінки все!

Видавцем був В’ячеслав Хрикін. Шкода, що пан В’ячеслав припинив свої газетні справи. Задумки його були суперовими, було б чудово якби він їх продовжив вже у веб-форматі, ми готові допомогти!

І хоча те, що було 5 років назад важко назвати новинами ;-) гадаю користувачам Сарни он-лайн, буде цікаво перечитати інтерв’ю з Анатолієм Остапчуком, Володимиром Старовецьким, та Валерієм Левицьким, з останього і почнемо.

(Фото клікабельні)


ВАЛЕРІЙ ЛЕВИТСЬКИЙ: "Перереможці нагороджувалися спеціальними кубками, які ми випилювали з фанери, та прикрашали їх випалюванням..."

Таку назву має інтрерв’ю.

Якщо театр починається з гардеробної, то інтерв'ю починається із представлення гостя, але чи треба кому-небудь в Сарнах представляти Валерія Михайловича Левитського, людину, котра декілька разів була мером нашого міста? Навряд чи, а от запитати пересічного сарненчанина, та отримати у нього правильну відповідь на питання "Скажіть, скільки саме разів був Валерій Левитський сарненським міським головою?" скорше усього не вдасться, вірніше, запитати вдасться, а от отримати вірну відповідь - ні, тому що більшість людей, таких, як я наприклад, буде коливатися між цифрами два та три. "Два" скажуть ті, хто пам'ятає, як Левитського в нові часи двічі обирали мером на чотирирічний термін. "Три" скажуть ті, хто пам’ятає, що він колись "при Радянському Союзі" також був мером міста, але тоді ця посада називалася "голова міськвиконкому". Мало хто пам’ятає і багато хто вже й не знає, що голову міськвиконкому обирали депутати міськради на своїй сесії, так от, Валерій Михайлович керував Сарненським міськвиконкомом три дворічні строки - саме на такий термін обирався в ту пору міський голова. Отже, гість нашої газети - п'ятиразовий сарненський міський голова, людина, у якої в цьому плані на теперішній час просто немає конкурентів, Валерій Михайлович Левитський.

Ми не будемо відступати від традицій нашої газети, і, як говориться, "лізти в політику". Поскільки"ДГ" є пропагандистом здорового способу життя, а наш гість - відомий у місті аматор спорту, нашу бесіду ми почали з простого питання: звідки саме у Вас, шановний Валерій Михайлович, любов до спорту?

З дитинства. Майже все глибоке, що людина несе в собі, вона приймає в свою душу з дитинства. Я дуже добре пам’ятаю Сарни мого дитинства. Як відомо, наше місто починалося із залізниці. Залізничним було все - будинки, магазини, парк та стадіон. Стадіон тоді був там, де тепер знаходиться офісний корпус СЗМТК. Нам, дітям, у вільний час не було де й чим зайнятися. Увесь свій час ми проводили на стадіоні, який, зрозуміло, носив офіційну назву "Локомотив", але в народі він звався "Шахтар".

А чому "Шахтар"?

Тому що поряд з ним була єдина в місті залізнична електростанція, котра працювала на вугіллі, і після першого ж падіння футболіста він піднімався з газону чорним, так як під травою була сажа.

Як виглядав сарненський стадіон в той час?

Стадіон на той час був просто шикарний: відмінний газон... А які були трибуни! - крита центральна трибуна була клепаною з металу та мала сім ярусів для глядачів, за трибуною знаходилося приміщення для роздягання команд, крім того, по усьому периметру футбольного поля була зроблена проста, але зручна дерев'яна триярусна трибуна. Стадіон огороджував триметровий, без щілин, паркан.

Як проходили тодішні змагання?

Також зрозуміло, що сарненська команда в той час мала назву "Локомотив", вона виступала в чемпіонаті області з футболу та задніх у ньому не пасла. В той період, про який я говорю, а це 1955-58 роки, її найвищим досягненням було друге місце в обласній першості. Дні, в які команда грала домашні матчі чемпіонату, ставали в Сарнах святом. Тисячі людей йшли на стадіон, була торгівля, усі купували квитки. Для нас, дітей, було великою радістю відстояти в черзі, купити квиток за гроші, які нам давали батьки, а потім піти подивитися на своїх кумирів, якими були Шурик Камзьол, брати Зубови, Льоня Крот, Джага, Радько, Дриганець, а на воротах стояв неперевершений Смуров. До речі, окрім Камзьола, Джаги та Радька, які представяли в команді село Доротичі, усі гравці працювали на залізниці.

Коли Ви самі почали займатися спортом?

Десь в 1957 році, коли я вже ходив до другого класу школи, зібралися хлопці з центру міста: Микола Ба-лабушка, Анатолій Назарчук, який потім присвятив усе своє життя спорту, працюючи дитячим тренером з футболу. Борис Гребенніков, Славік Бакута, Саша Лаврущенко, Славік Попко, Юра Любарщук та інші, й вирішили створити власну футбольну команду, попрохали батьків, і вони купили нам однакові майки, труси, кеди та гетри, а також придбали для нас два шкіряні шнуровані м'ячі, які ми потім довго вчилися накачувати та шнурувати.

Мій батько тоді працював керуючим Держбанком та він дозволив нам збиратися в чердачному примішенні цієї установи на вулиці 17 Вересня. Ми почали тренуватися в залізничному парку. На тому місці, де потім поставили паровоз, колись був волейбольний майданчик, от на ньому ми день та ніч й грали у футбол.

Чи були в тодішніх Сарнах інші дитячі команди?

Да. В цей самий час в місті виникло ще декілька стихійних дитячих команд. Одною з таких команд була команда з вулиці Спульної, яка знаходилася біля теперішнього малого ринку. У спульненців заправляли брати Бугаї. Микола та Володимир, при чому Микола був неперевершеним дриблером. Спульненська команда на кожну гру виходила босоніж та у чорних трусах. Наша команда була більш організованою, у її складі переважали діти службовців, а хлопці зі Спульної були, так би мовити, вільні. Змагання між нами часто закінчувалися нашою футбольною перемогою, а потім - бійкою, у якій старші за віком та фізично міцніші спульненці перемагали нас.
Ще були команда з вулиці Дзержинського, де заправляли Валентин Кухарчук, теперішній замісник голови рай -держадміністрації Печерського району Києва, Лев Тара-севич, нині полковник-авіатор, а також команда Сахаліну, усім відомого району нашого міста, лідером якої був передчасно померлий Олексій Архипович.

Де ви грали між собою?

Коли нам дозволяли, ми грали на стадіоні, а коли ні - на вулиці Комінтерну, там, де тепер знаходиться зона жилої забудови, а трохи пізніше, коли за межами своєї частини військові в Доротичах зробили стадіон, ми грали біля річки.

Ваша команда мала якусь назву?

Ми назвали її "Піонерія" - тоді ця назва нам дуже подобалася. Окрім спортивних занять ми ще намагалися робити усякі, як би тепер сказали, благодійні справи, а в ту пору, намагаючись комусь допомогти ми називали себе тимурівцями.

Взагалі, наше покоління було дуже спортивним. Спортом ми займалися не тільки в теплу пору року, але й взимку. Зими раніше були гарні, ми усі вміли добре стояти на лижах, бігали на ковзанах. Кожної зими в районі військової частини проводилися масові лижні гонки. Школи виділяли належну кількість лиж, а ковзани кожен брав свої. По вечорах єдиний тоді на усі Сарни автоінспектор мав з нами великий клопіт, бо ми гачками чіплялися за яку-небудь з десятка машин, котрі на той час складали собою увесь міський сарненський автопарк.

Про зиму Ви розповіли, а що було влітку крім футболу?

Між іграми на першість міста наша команда ділилася на мікрокоманди по два чоловіки та ми проводили першість нашого клубу з футболу, волейболу, баскетболу та велосипедних гонках, котрі ми організовували по вулиці Садовій (тепер - вулиця Кулікова), на якій лежала чудова бруківка, а також з плавання, настільного тенісу, шахах та шашках. Переможці нагороджувалися спеціальними кубками, які ми випилювали з фанери та прикрашали їх випалюванням у будинку піонерів, що знаходився на місці, де тепер розташоване приміщення районної служби зайнятості.

Усі ми вміли добре плавати. Влітку великою честю було плавати разом з усіма хлопцями на так званому водопаді, який знаходився за теперішнім солдатським озером, в напрямку села Немовичі. Ця своєрідна місцина пропала після будування мосту через Случ та водозахисних дамб. Для того, щоб отримати дозвіл на відпочинок в престижній для нас компанії треба було скласти своєрідний екзамен - після пірнання у річку з високої кручі бажаючий допускався до перебування у спілці "справжніх чоловіків".

Ви приходили з річки, і тоді...?

Тоді було ще багато чого. У Колі Балабушки було два брати, які зробили з дощок тенісний стіл, потім купили справжню сітку, ракетки, шарики, та почали тренуватися грати в настільний теніс по методичній літературі, яку старший Балабушка привіз з Москви, поскільки до того часу цю гру в Сарнах ніхто не знав.

І до чого ви, так би мовити, "догралися" у настільному тенісі?

З часом Микола Балабушка виконав норматив першого дорослого розряду з цього виду спорту, а під час навчання В Рівненському інституті інженерів водного господарства став чемпіоном цього закладу.

Хто був заводилою у вашій компанії?

Справжньою душею команди, як Ви мабуть зрозуміли, був Микола Балабушка.

А Ви?

А я був призером чемпіонату області серед спортсменів наймасовішого на той спортивного товариства "Колгоспник", неодноразовим чемпіоном району, з часом мені вдалося виконати норматив першого дорослого розряду з настольного тенісу. До речі, свідоцтво про виконання цього нормативу мені вручав тодішній голова райспорткомітету Георгій Федорович Цупріян, який сам був для нас, молодих, ледь не ідолом - він був дужерізнобічним спортсменом, відмінно бігав, стрибав, грав у футбол, волейбол, баскетбол, але вершиною його спортивних досягнень, безумовно, були виступи на важкоатлетичному помості, де він досяг значних успіхів на обласній та республіканській арені. Певний час він суперничав із триразовим чемпіоном світу та СРСР Михайлом Хомченко і тільки прикра травма спини не дала йому досягти вагомих успіхів у важкій атлетиці.

В Сарнах у Георгія Федоровича були якісь наступники?

Ми усі хотіли бути схожими на нього. Він підготував багато учнів, і не тільки у важкій атлетиці, наприклад Славік Запара пробіг стометрівку за 10,4 секунди, став кандидатом у майстри спорту. Георгій Федорович працюючи в школі рядовим фізруком створив у Сарнах важкоатлетичну школу, вихованці якої успішно виступали на першостях Рівненщини, Львівської залізниці та інших турнірах, чим продовжив добру справу Івана Буравова, який був піонером розвитку важкої атлетики в нашому місті. Серед найбільш здібних його учнів хочеться назвати Свгена Шелегеду та його брата Бориса, котрий приймав свого часу участь в тренувальних зборах збірної команди України в Євпаторії разом з дворазовим олімпійським чемпіоном Леонідом Жаботинським, Івана Чеботарьова, Ігоря Суліму, Сергія Тихончика (який став начальником управління в міністерстві по захисту населення від наслідків аварії на ЧАЕС), Євгена Баранова ( в теперішній час він є доктором медичних наук та проживає в Нижньому Новгороді), Володимира Небийголову, теперішнього головного інженера СЗМТК Сергія Куруленка, кандидата в майстри спорту Віктора Максименка та інших. Особливою фігурою в цьому ряду незвичайних особистостей є шестиразовий чемпіон області з важкої атлетики у легкий вазі і одночасно популярний в місті співак Едуард Кардаш. Я тренувався разом з цими людьми, та пишаюся тим, що входив до основного складу сарненської важкоатлетичної команди.

Де і як тренувалися наші важкоатлети?

Спочатку тренувалися в залізничному депо, де прямо в цеху біля паровозів на смотрових ямах ми ставили помости і там піднімали штангу. Потім керівництво району під впливом Г.Ф.Цупріяна виділило задню кімнату безпосередньо за сценою Районного Будинку Культури. В нас була стандартна олімпійська штанга, і якщо хтось йшов на побиття особистого рекорду, йому дозволялося працювати на ній.

Боротьба за місце в основному складі команди була дуже серйозною, тренуватися треба було регулярно, велика увага приділялася загальній дисципліні молодих спортсменів. Пам’ятаю, як директор нашої середньої школи Микола Андрійович Вороной повідомив Георгія Федоровича про те. Що мене бачили на міських танцях. Мене тимчасово було відлучено від тренувань, але хлопці ховали для мене ключ від залу і щоб не відставати від усіх в підготовці, план тренувань я виконував самостійно.

Що дали Вам заняття спортом?

І мені, і усім моїм товаришам заняття спортом дали змогу вирости фізично та морально здоровими. Ми навчилися дружити, допомагати одне одному і стороннім людям в біді. Не можу не пригадати випадок, коли один з членів нашої команди, Хілка Лєвін, син знаменитого сарненського продавця меблів Качки, відпочиваючи на річці біля залізничного мосту, та побачив двох старших за себе дівчат, що топилися у воді. Одну він врятував, а друга його, вже знесиленого, потягла за собою, та наш чотирнадцятирічний товариш загинув. Впевнено скажу, що всі хлопці з нашої команди стали гідними громадянами країни. Фізичну закалку мені вдалося зберегти й до теперішнього часу, до того ж, я люблю зробити роботу власними руками, саме тому, залишивши роботу в Управлінні сільського господарства, де я працював заступником начальника, я пішов працювати на рідний завод, з роботи на якому починалася моя трудова біографія, і працюю на посаді електрозварювальника.

Вас цікавлять події в теперішньому сарненському спорті?

Зрозуміло! Я регулярно відвідую домашні зустрічі сарненського "Маяка" і мені дуже приємно, що мій маленький син кричить "Маяк" - чемпіон!", має свою особисту дудку-сирену, яка для нього є дуже дорогою, а після матчу біжить до роздягальні наших футболістів та вітає їх з перемогою.

Дякуємо. Шановний Валерій Михайлович, за надзвичайно цікаве інтерв'ю та традиційно для нашої газети бажаємо Вам міцного здоров’я та успіхів у добрих справах!